Synodal Administration of Theological and Patriotic Education
in the Armed Forces and Other Military Units of Ukraine

official web site

Друк

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Церква в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці по вулиці М. Островського, №20/1 у Солом’янському районі м. Києва.

(1893-97, 1907, 1914 рр.)

(Пам’ятка архітектури місцевого значення, охор.№188, за рішенням

Київміськвиконкому від 21.01.86 № 49)


МІСЦЕ РОЗТАШУВАННЯ

Споруда церкви в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці знаходиться на розі вулиць Миколи Островського та Платонівської у Солом’янському районі м. Києва. В другій половині XIX століття це була Бульварна поліцейська дільниця, з кінця 1910-х років — Солом’янський район, з 1937 року — Сталінський район, з 1950-х років — Залізничний район, з 2001 року — Солом’янський район. Вулиця М.Островського виникла в кінці XIX століття під назвою Ново-Строєнська, пізніше відома також як Покровська, з 1938 року носить ім’я письменника Миколи Олексійовича Островського. Вулиця Платонівська виникла поряд з церквою в ім’я Покрова Богородиці в кінці XIX століття, назву отримала на честь Київського митрополита Платона Городецького, який перебував у митрополичому сані у 1882 -1891 роках.

Передміське поселення Солом’янка, яке у подальшому дало назву київському району виникло на початку — в середині XIX століття і в першій його половині відносилось до Білгородської волості, в кінці XIX століття входило до Київського повіту. М. О. Рибаков в своїй роботі присвяченій маловідомим сторінкам історії Києва пов’язував заселення території Солом’янки з переселенням киян під час спорудження нової Печерської фортеці та розширення її еспланади. Офіційно передміська територія на південному заході була відведена у безстрокове та безоплатне користування Києву імператорським наказом від 28 травня 1857 року. „Стечением времени на означенной земле начали селиться лица разных званий й положений, заняв и застроив небольшие участки частью с согласия города, а частью самовольно. Так возникли предместья города Киева: Верхняя й Нижняя Соломенки (назва „Верхня” відносилась до частини поселення над залізницею, „Нижня” — між залізницею та р. Либідью — авт.), Протасов Яр й другие. В последствии занятая населением земля всего в количестве 939,2198 кв.сажень была наделена им Люстрациями 1873, 1895 й 1905 года...”

Розбудову та заселення Солом’янки пожвавило, зокрема, і будівництво у 1850-х—1860-х роках залізниці Київ-Балта та Київ-Курськ. У подальшому тут розвинувся цілий промисловий комплекс з майстернями, училищем, адміністративними корпусами. У 1878 році залізничне господарство відійшло до щойно створеного товариства Південно-Західних залізниць.

В кінці XIX — у 1900-х роках передмістя Верхня та Нижня Солом’янка, Протасів та Кучмин яри, Батиєва могила та Байкова гора утворювали майже єдине поселення, кількість мешканців якого становила близько 13 тисяч осіб. У 1903 році міська Дума „в видах упорядочения вообще предместий В. И Н. Соломинки, Протасова и Кучменова яров, Батыевой горы... 16.01.1903 года постановила возбудить в установленном порядне ходатайство о включении в черту города Києва всех означенных предместий с нанесением их на правильный план с обозначением улиц и площадей.

... Городская Управа ограничилась составлением плана более близких к городской черте предместий, в количестве 477 десятин, которые желательно было бы включить в черту города. В этот план вошли: 1) земли, занимаемые жителями всех указанных предместий; 2) земля, отчужденная Юго-Западной Железной Дорогой; 3) часть остающаяся в распоряжения города земли в количестве 286 1/2 десятин в ... дальнейшее заселение; и 4) сюда же вошло находящееся среди означенных земель частное владение Киево-Софийского Митрополитанского дама („Дача Паньковщина”)”.

Однак включення передмістя в межі Києва було призупинене намаганнями місцевого населення створити тут окреме місто під назвою Олександрія на честь імператриці Олександри Федорівни. З листування у 1909 році між київським Генерал-Губернатором та Міністром внутрішніх справ відомо, що: „...в чергу предполагаемого города включены:

А)...земли Верхней Соломенки и Кучменова Яра — 92 десятин 1810 кв.сажень;

Б)... земли Протасова Яра — 10 десятин 33 кв.сажени;

В)... земли Митрополитанского дома (Батыева гора) — 31 десятина 2050 кв.саженей;

Д) казенные земли — 306 десятин 1873 кв.сажени; а всего — 441 десятина 966 кв.саженей.

Население — ... зарегистрировано ...13108 человек, из коих: 11772 православних, 1047 евреев, 289 прочих вероисповеданий.

Застроеность, ...всего — 771 усадьба ... во всех усадьбах — 2060 строений, из них: каменных — 14, смешанных и деревянных — 1940... всего жилых строений — 1178, нежилых — 882 и 1церков. (Мова йде про церкву в ім’я Покрова Богородиці на Солом’янці — авт.).

...Учебные заведения ...имеются: 1) частная женская гимназия Е.В.Брагинцевой..., 2) Двукласное министерское училище и 3) церковно-приходская школа (Церковно-парафіяльна школа існувала при Покровській церкві на Солом’янці — авт )...”

З рештою планам про створення окремого міста поряд з Києвом не судилося бути реалізованими, а учервні 1910 року урядом було затверджене включення південних передміських поселень, а серед них і Солом’янки, у межі міста Києва.

На початку 1920-х років територія нового київського Солом’янського району визначалась „від межі міста по залізниці, уздовж Кадетського гаю, через запасні залізничні шляхи, по вулиці Дьякова, до Галицького базару, по проїжджій частині базару до вулиці Неровича (колишня Бульварно-Кудрявська), по вул. Неровича до Сінного базару, по В.Підвальній, Свердлова до Пушкінської, по ній до Червоноармійської, до вул. Зарудного (Поліцейської), Києва-Товарного й по старій межі.”

В 1920-30-х роках тут також розташовувалась так звана залізнична колонія — поселення робітників залізниці. В своєму путівнику по місту Федір Ернст у 1930 році згадував: „Тут міститься залізнична лікарня, поліклініка, електротехнікум, профшколи, кілька трудових шкіл, дитячих будинків, їдальня, клуб, пожежна команда, стадіон залізничників тощо”.

Рішенням ЦВК УРСР у квітні 1937 року було введено нове районування міста, яке складалось з восьми адміністративних частин. За цим розподілом Солом’янка відійшла до Сталінського району, що „займає територію в 1765 гектарів, охоплює привокзальну частину міста (від вул. Леніна), Солом’янку, Залізничну колонію, селище Першого травня та Олександрійську слобідку. ...Сталінський район можна охарактеризувати як район залізничного транспорту (вокзал, КПВРЗ, завод „Транс сигнал”, депо тощо) та легкої промисловості — тут знаходяться найбільші підприємства цієї галузі: трикотажна фабрика Р. Люксембург та кравецька фабрика ім. Горького. Тут також міститься один з найбільших машинобудівних заводів — Ленінська кузня”.

ІСТОРІЯ БУДІВНИЦТВА ЦЕРКВИ

Необхідність будівництва на Солом’янці храму була очевидною хоча б з точки зору загальної чисельності місцевого населення. У 1874 році, згідно даних одноденного перепису населення, проведеного географічним товариством, на Солом’янці з Протасовим Яром мешкало майже 4000 осіб. Однак, до початку 1890-х років питання про будівництво тут парафіяльного храму не піднімалось. Розробка проекту та затвердження його в Будівельному відділенні Київського губернського правління у жовтні 1893 року (протокол вказаного засідання див. в додатках — авт.) було пов’язане як з нагальною потребою, так і з оприлюдненою духовенством необхідністю вшанування пам’яті Київського митрополита, архімандрита Києво-Печерської Лаври Платона Городецького. Про внесок митрополита Платона в життя релігійних громад Києва слушні висновки зробив історик Дмитро Степовик у нещодавно опублікованій праці з історії Києво-Печерської Лаври. Платон Городецький був одним з п’яти росіян, зведених у II половині XIX століття імперським синодом у сан Митрополита Київського та, відповідно, Архімандрита Києво-Печерської Лаври. Як і його співвітчизники, митрополит Платон зробив чималий внесок для зовнішнього розквіту Лаври, для перебудов та добудов храмових комплексів, для збільшення доходів від вотчинних монастирів у Голосієві, Китаєві, Феофанії та інших передмістях Києва і далеко за його межами.

Проект парафіяльної церкви в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці, присвяченої також вшануванню діяльності Митрополита Київського Платона, було розроблено молодим архітектором Іполитом Володимировичем Ніколаєвим, сином відомого єпархіального архітектора, академіка архітектури Володимира Миколайовича Ніколаєва. Судячи з креслень цього проекту до будівництва планувалась невелика кам’яна однопрестольна храмова споруда. Стилістика архітектурного вирішення була обрана в традиційному для більшості церковних споруд Російської імперії неоросійському дусі. Даному стильовому направленню відповідає центрична ярусна композиція безстовпної споруди із зімкнутим склепінчастим перекриттям, п’ятиглаве завершення основного об’єму, декоративне опорядження в дусі російського архітектурного „узорочья” XVII століття — з колонками, кокошниками, карнизами та фризом з кахлів, цибулястими главками над вівтарем та західним притвором. (Див. креслення проекту в ілюстративному додатку).Будівництво та опорядження церкви в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці завершилось у 1897 році.

Однак, затверджений до виконання і реалізований проект храму, вірогідно не повністю задовольняв вимогам парафії. Протягом 1907—1914 років виконуються роботи по розширенню храму. Історико-бібліографічні та періодичні джерела вказують на проведення робіт у два етапи. Нажаль, в архівній справі про схвалення губернською владою проекту розбудови церкви у 1907 році креслення відсутні. В описових матеріалах — протоколі засідання Будівельного відділення Губернського правління 9 травня 1907 року лише відмічалось: „Проект на расширение Киево-Соломенской каменной церкви, как составленный в техническом отношении удовлетворительно, одобрить с тем, чтобы: 1) расширение церкви прозводилось под наблюдением техника...; 2) чтобы двери в церкви отворялись наружу...”.

Не виявлено проектних матеріалів і серед архівних збірок 1914 року.

Відомо, що розбудова споруди із облаштуванням та освяченням престолів в ім’я Жінок Мироносиць з північного боку та в ім’я Святого Платона — з південного, прибудова триярусної дзвіниці відбувались зусиллями енергійного настоятеля храму Василя Липківського, одного з засновників української автокефальної церкви. В наслідок перебудов площа споруди була збільшена майже вдвічі і, головним чином, в західній частині. Завдяки обмірним кресленням 1925 року, що зберігаються в Державному архіві Київської області, нині є можливість з’ясувати в деталях об’ємно-просторову структуру споруди за дореволюційних часів.

Первісно була побудована безстовпна однопрестольна невелика церква, що в плані зберігала імітацію грецького хреста, з нерозвиненими бічними та західним притворами, які досягали лише половини висоти основного під купольного об’єму. В ході добудов споруда перетворилась на трипрестольний храм з розвиненою західною частиною. Висота загального об’єму храму була виведена на рівень завершення стін центральної частини, тобто в прибудовах з заходу отримала повноцінні два яруси. Колишній ґанок головного входу у церкву отримав вигляд двоярусного тамбуру з вальмовим перекриттям, до якого приєднались триярусна дзвіниця з півдня та додаткове приміщення — з півночі. Споруду вінчало 9-ть цибулястих маківок та шатрові завершення дзвіниці і північно-західної прибудови.

Обмірні креслення 1925 року являють собою цінні фіксаційні матеріали для доповнення історії будівництва в Києві храмів в так званому неоросійському стилі. Хоча в кресленнях складених техніком Опанасенко і є похибки у масштабуванні відображення деталей проробки фасадів, цей документ має виключне значення, оскільки після рішення Київміськради від 7 жовтня 1929 року про закриття всіх храмів починаючи з 1930-х років дзвіниця та глави церкви в ім’я Покрова Богородиці, як і в більшості інших храмів Києва були ліквідовані.


ВИСНОВКИ


В історії Солом’янського району церква мала особливе значення як єдиний храм для всього поселення, як головна домінуюча споруда для малоповерхової приватної забудови місцевості, в якій історично розміщувалось господарське та промислове виробництво.

В історії вітчизняної архітектури храм в ім’я Покрова Богородиці є одним з цілої низки церковних споруд зведених в неоросійському стилі не тільки в Києві, а в інших містах Російської імперії і в першу чергу в Санкт-Петербурзі і Москві. Обрана у вирішенні цих споруд стилістика російської архітектури XVII століття була в свій час схвалена для церковного будівництва Олександром III і являла офіційне відображення смаків синоду практично до 1917 року.

Звичайно, така стилістика відобразилась і в творчості відомих київських архітекторів, які довгий час відали єпархіальною архітектурою — В.М .Ніколаєва та Є.Ф.Єрмакова.